Як вирощуються англосаксонські еліти

Пропонуємо Вашій увазі розповідь про навчання в Оксфордському університеті. Дана історія не може слугувати єдино-істиною картинкою про виховання британської еліти, проте наведений досвід в певній мірі відображає одну зі граней британської аристократії та прірву між ними та простолюдинами. Висновки робіть самі.

Інструкція щодо вступу

Моя рука стискає листок з анонімним текстом. Через сорок п’ять хвилин я повинен буду надавати по ньому відповідь перед комісією з трьох донів.
Мені важко уявити собі навіть одного дона, але чомусь моя свідомість наділяє цих істот іклами, щупальцями і перетинчастими крилами. Я розумію, що це один з тих моментів, які визначать моє життя. Місце дії – Оксфорд. Час – середина двохтисячних. За важкими різьбленими дверима проходять вступні співбесіди на факультет історії. Мені хочеться вщипнути не себе, а кого-небудь іншого, причому якомога болючіше. Я починаю сильно шкодувати, що вплутався в цю авантюру. До того ж я утримався від звичного ритуалу з ранку, і організм обурено вимагає тетрагідроканнабінолу.

Навкруги похмуро працюють над листочками мої безпосередні конкуренти, усі як один – корінні англійці. Гучний готичний зал пронизаний страхом. Зрозуміло, я взагалі нічого не знаю. Ні про текст, який належить усно проаналізувати, ні про правління Карла I в цілому. Моє туманне уявлення про світову історію зводиться до романів Юліана Семенова і теорії Гумільова про пасіонарності. Ще менше я знаю про Оксфорд. Мій батько – програміст з Черноголовки, ось уже скільки років працює в інтернет-кафе в Бірмінгемі. В інтернет-кафе!

І тут на мене сходить боже осяяння. Я розумію, що в усьому залі немає жодного представника університету – одні перелякані абітурієнти, що чекають, коли їх прізвище вигукнуть через двері. Я якомога спокійніше покидаю зал, перетинаю повитий плющем внутрішній двір і, безперешкодно вийшовши на вулицю, ховаюся під вивіскою Halal Food & Internet, продубльований арабською в’яззю. За півгодини в “Гуглі” я встигаю знайти всю основну інформацію про Карла I, ідентифікувати анонімне джерело і засвоїти викликану їм полеміку між історичними школами. І повернутися до вирізьбленої двері в той самий момент, коли з-за неї чується моє прізвище.
Через тиждень я отримую лист на гербовому папері про успішне зарахування в Оксфорд.

Приречений на щастя

Якийсь час я ще пишаюся тим, як хитре дитя пострадянської реальності обвів навколо пальця установу з тисячолітнім загартуванням. Зрозуміло, я помиляюся: спрацювали зовсім інші механізми. Щоб пояснити, які саме, потрібно розглянути внутрішню механіку університету, приховану від сторонніх очей.

Відразу відкинемо аспірантів – вони не є частиною оксфордського мікрокосмосу. Життя аспіранта в Оксфорді мало чим відрізняється від життя його побратимів по всьому світу і складається з самотності, мастурбації і сізіфовій праці по болісно вузькій темі, плоди якого п’ять років по тому прочитають по діагоналі півтора викладача. Переважна більшість оксфордських аспірантів – іноземці, загнані в резервації і щільно сидять на антидепресантах. У їдальнях вони збиваються в похмурі, погано одягнені зграйки і трапезують окремо. Студент, який бажає після закінчення бакалаврату продовжувати вчитися, сприймається як фрік. Здавалося б, чому, адже саме аспіранти, а не студенти є авангардом наукової спільноти? Та тому, що при всіх безперечних наукових заслугах справжня місія оксфордської освіти – не академічна, а культурно-політична і виховує не на науковців, а кадри. Дипломатів, світських левів, банкірів, юристів, вищі армійські чини.

Оксфорд – в першу чергу інкубатор по відтворенню англійської еліти, остаточно заточений в XIX столітті під безперебійне забезпечення Британської імперії управлінцями і з вікторіанських часів зазнав, швидше, косметичних змін. Чинний глава університету – останній британський губернатор Гонконгу. За останні сто років 10 з 17 прем’єр-міністрів Великобританії закінчили Оксфорд. Навіщо управлінцю аспірантура і шапочка-конфедератка з пензликом? У нього є диплом бакалавра і корковий шолом.

Залишаються студенти. Традиція вчить, що коркові шоломи повинні бути укомплектовані не просто світлими головами, але світлими аристократичними головами англіканського віросповідання. Все інше – не більше ніж поступки реаліям деградованого зовнішнього світу, що поступово нав’язав Оксфорду католиків, нащадків колоніальних царьків, жінок, безбожників, кольорових, середній і навіть робочий класи.

Але по суті, традиція зберігається: вся система навчання і проведення часу до сих пір цілком заточена під дворянство, що становить на сьогоднішній день близько 50% студентів. Це випускники елітних приватних середніх шкіл на кшталт Ітона і Вестмінстера, яких по Англії – від сили 10% від всіх навчальних закладів. Сто років тому, поки Англія не втратила імперсько-аристократичної гегемонії, ці школи постачали 100% оксфордських студентів.

Але імперія все одно завдає удару у відповідь. Нав’язані ззовні 50% – всі ці “талановиті чорні математики з неблагополучних сімей” – рівномірно крутяться в інкубаторі три роки, наостанок гордо фотографуються з дипломом і щасливими батьками, після чого повертаються в те ж середовище, з якого вийшли три роки тому. Вони поповнюють ряди вчителів, дрібних держслужбовців, офісних працівників. Переїжджають назад до батьків в валлійське село з невимовною назвою. Залишаються на аспірантуру. А їх недавні сусіди по гуртожитку і друзі по Фейсбуку йдуть в далеке плавання по коридорах влади. Більше вони ніколи не перетнуться.

Але це потім. А при щорічному наборі студентів діють квоти, це формально примирює прогресивну громадськість з існуванням елітарного інкубатора. На кожен курс має бути прийнято, як мінімум стільки-то іноземців, випускників державних шкіл, сіверян і так далі. Форсувати квоти – безглуздо, так як це призведе до плачевних результатів іспитів і падіння рейтингу університету. Але якщо ти не дурний і при цьому потрапляєш в одну з категорій, тебе відірвуть з руками. Повернімося до мене: за збігом обставин на момент подачі документів в Оксфорд я був недурним іноземцем з небагатої сім’ї, випускником державної школи в Бірмінгемі. Так що, звичайно, добре, що я придумав зайти в інтернет-кафе – буде про що розповісти за пивом в персоналіях. Але, висловлюючись словами Довлатова, я був свідомо приречений на щастя.

Два з половиною Оксфорди

Читачеві може здатися, що я перебільшую, адже і в наших вітчизняних вузах навчається золота молодь вперемішку з простими смертними. Читач скаже, що не може бути тотальної сегрегації в рамках одного навчального закладу. Але читач оперує реаліями колишнього Радянського Союзу – країни, де спадкова аристократія була винищена і розмита сто років тому і чия еліта бере початок в 90-х або в радянській номенклатурі. Англійська ж еліта не змінювалася століттями, вона закріплена біологічно. Досить згадати, що останнє велике внутрішнє потрясіння для Англії – громадянська війна XVII століття. З тих пір класова система зазнала мінімальних змін, і, коли потрапляєш в Оксфорд, це швидко стає очевидно.

Міхалков – не династія. Династія – це коли з’ясовується, що середньовічна їдальня, в якій ми обідаємо, була побудована в XVI столітті на гроші предка мого однокурсника, і що у предка було те ж саме прізвище, яке він не забув висікти на стіні їдальні, і що в тих рідких випадках, коли мій однокурсник вечеряє в їдальні, а не в ресторані, він вважає за краще сидіти під даним написом.

Відмінних рис вищої касти – незліченна безліч.
По-перше, це куленепробивна впевненість в собі. Яка проявляється більше в спокійній усвідомленості власної переваги, ніж хамуватій самовпевненості – ця вилазить тільки під час пиятики.
По-друге, це миттєво розпізнавана вимова: так зване RP-вимова (в народі – Queen’s English), інтонації і слова-маркери, самі по собі підкреслюють приналежність мовця до еліти.
По-третє, зовнішній вигляд. Як і нашого туриста в Західній Європі, так і випускника британської приватної школи в Оксфорді можна безпомилково впізнати зі спини. Впізнати по, наче недбало і випадково, а на справді ретельно розпатланій шевелюрі, атлетичній статурі – регбі плюс веслування. І по шмоткам – в діапазоні від надто очевидних Abercrombie & Fitch / Jack Wills (нижча планка) до зшитих на замовлення рожевих штанів від оксфордського кравця з Turl Street з жовтим піджаком, блакитними носками і антикварною тростиною (вища планка).

Наївні студенти з простих смертних спочатку ще намагаються зав’язати знайомства з верхами і навіть цілий місяць “для галочки” займаються веслуванням, але наткнувшись на стіну з ввічливої байдужості і усвідомивши безплідність своїх зусиль швидко припиняють спроби увійти до кола обраних. У присутності вищої касти вони починають говорити невпопад, запинатися, відчуваючи бляклість у своїй промові і переступаючи з ноги на ногу в кедах з Next за £ 20.

На сьогодні ліванська кал’янна зачинена і на цьому місці працює турецький заклад громадського харчування “Nomad”. Вулиця Park End Street.

Навіть маршрути, якими пересуваються по Оксфорду феодали і васали, настільки різні, що часом здається, що ніби вони живуть в різних містах. Давайте разом пройдемося по центру, і ви зрозумієте, про що я. Почнемо з істинно плебейської місцини – ліванської кал`янної Al-Salam на Park End Street, улюбленому закладі місцевих казахів, яких безліч. Справа в тому, що – стежте за руками – в місті Оксфорді знаходиться не один університет, а цілих два: знаменитий на весь світ Oxford University і нічим не видатний Oxford Brookes University, побудований в 90-х роках і не має до іменитого тезки ніякого відношення.

Oxford Brookes University
навчальний заклад, в більшій мірі, зорієнтований на іноземців

Але так, як за межами міста про цей факт ніхто не знає, а між назвами міста і елітарного вузу ставлять знак “дорівнює”, то Oxford Brookes переповнений студентами з усіх куточків колишнього СРСР. Після повернення додому вони можуть, не прибріхуючи, сказати, що “завершили Оксфордскій університет” і продемонструвати диплом при наймі на роботу. Кому в Азербайджані прийде в голову, що оксфордських університетів може бути кілька? Особливо в цій схемі процвітають казахи, чий далекогляднй уряд субсидує навчання на Заході. За схожим принципом на бренд “Оксфорд” паразитують численні мовні та літні школи, які користуються популярністю у всьому світі виключно через географічну локацію.

Побічним ефектом цього феномена є те, що влітку місто перетворюється в рай для постпубертатного пікапера: на вулиці висипають тисячі захоплених старшокласниць і першокурсниць – латиноамериканок, азіаток і слов’янок, які мріють про те, щоб “оксфордський студент показав їм місто”. До другого курсу один мій приятель настільки облінився, що відразу розставляв крапки над “і” – “З Бразилії? Зараз я покажу тобі, де знімали “Гаррі Поттера”. Все одно моя кімната знаходиться в тому ж коледжі…”.

Тут слід зробити ще один ліричний відступ і пояснити, що таке коледж. Найбільш поширене питання туриста-неофіта – “А де ж сама будівля університету?”. Такої будівлі немає. Oxford University – це конфедерація розкиданих по місту автономних адміністративних одиниць – коледжів – об’єднаних загальним Кодексом правил і екзаменаційною комісією. Кожен студент університету приписаний до одного з сорока коледжів. Тут він їсть і спить, а також спілкується з великими і жахливими донами – його безпосередніми академічними кураторами. Коледжі відрізняються один від одного рівнем престижності, політичною та сексуальною орієнтацією, архітектурою і фінансовим добробутом.

Частина будівель, що належить коледжу Christ Church

Наприклад, в той час як консервативному коледжу Christ Church належить картинна галерея з оригіналами Тінторетто і Дюрера, готичний собор і відрізок Темзи, на якому проводять змагання з веслування між Оксфордом і Кембриджем, у ліберального обшарпаного коледжу Templeton не вистачає грошей на канцелярське приладдя. Так-так, верхній шар академічного пирога теж страждає соціальним розшаруванням. Welcome to the layer cake, son.

Вигляд будівлі коледжу Templeton, що знаходиться на вулиці Олдейтс

 

Війна світів

Але повернімося до нашої прогулянки. Викуривши в компанії казахів яблучну шишу під верещання з колонок “Чорні очі”, ми готові йти далі. Навскоси від Al-Salam починається престижний район Jericho, населений біляуніверситетською інтелігенцією – професорами і фрілансерами. Зазвичай саме у цього прошарку знімають житло потомствені аристократи, коли на другому курсі настає час покинути стіни коледжу, аби причепуритися і стати самостійними. Це не метафора. У коледжах до студентів приставлений scout – зазвичай бездоганно вимуштрованний, сильно питущий літній англієць, який регулярно прибирає кімнату і відтирає оксфордські килими від уже третьо-поколінської аристократичної блювотини, після світських гулянок. Ми з моїм скаутом Френком швидко знайшли спільну мову: за пляшку віскі в триместр він взагалі не з’являвся у мене на порозі.

Ну а район Jericho набитий недешевими кафе і ресторанами. Це територія еліти, особливо Freud’s – коктейльний бар, розташований в будівлі недіючої церкви. Якщо пощастить, то тут можна побачити чергового володаря смокінга, який вже не в стані самостійно стояти, з видом каяття повзає на колінах на місці, де колись стояв вівтар. Взагалі пити Оксфорд не вміє, але п’є нелюдськи багато. Це призводить до бійок.

Коктейльний бар Freud’s

Коктейльний бар Freud’s на вулиці Оксфорда Walton St.

Цікаво як реагували би раби божі в Україні (від греко-католиків до православних московського патріархату) на факти функціонування в церкві генделика-п`яльні?

Справа в тому, що, крім ненависних туристів, студентів з верхів і студентів з середнього класу, існує важлива четверта сила, про яку часто забувають. Це стотисячне міське населення, переважно з робітничих околиць, ось уже сотні років обслуговує жменьку приїжджаючих розумників, які живуть в нечувано дорогому центрі (ціни тут рівносильні лондонським).
В нульових роках ряд оксфордських заводів, в тому числі тодішній банкрут MG Rover, провів різке скорочення штату. В результаті центр міста моментально наповнився безробітним і злим пролетаріатом, топившим в пінтах “Стелли” передчуття неминучого скочування від скромного цегляно-іпотечного будинку до бетонної блоку з неграми і креком (конкретніше – в район Blackbird Leys).

Давайте вирулимо з тихого Jericho до пабно-барної George Street п’ятничним вечором, і ви все побачите самі. Пейзаж нагадує “Війну світів” Уеллса. У повітрі стоїть запах пролитого пива і різноманітних відходів людської життєдіяльності. Двоє поліцейських з байдужими обличчями ведуть, підтримуючи за плечі, п’яного студента, чимось схожого на жаданого школярками актора з “Сутінків”. Як і личить вампірові, його розбитий рот в крові, порвана сорочка в темних плямах, на голій шиї теліпається метелик. Неподалік обличчям вниз, з руками, скрученими за спиною пластиковими стяжками, лежить величезний рудий чолов’яга в поло Lyle & Scott і, не замовкаючи ні на секунду, глухо лається на неідентифікованому діалекті англійської – спроба транскрипції виглядає так – “YE-FECKIN-CUNTS-ILL-FECKIN-KILL-YE-FECKIN-FECK”. Через здорованя переступають, не звертаючи на нього уваги, зграя різногабаритних, але ідентично одягнених в рожеве самок, з картонними червоними рогами на головах. Їх пронизливе пищання на час заглушають лайку чолов’яги, змішуючись з схвальними непристойностями з протилежного боку вулиці, де нетверезим кроком слідує в черговий паб група п’ятидесятирічних роботяг, які ще вдають із себе молодиків але одягнуті в однакові сорочки навипуск.

Флірт і з’йом в пролетарської Англії можливий виключно в серійному, масовому порядку, як колись колективні весілля в армії Олександра Македонського.

Трохи віддалік, сидячи на тротуарі, плаче немислимо п’яна міська дівчинка з характерними золотими обручами в вухах; безпосередньо за її спиною троє регбістів в смугастих піджаках приватних шкіл мочаться на середньовічну стіну, паралельно з цим поїдаючи розм’яклі чіпси з жовтої політистиролової коробки, яку по черзі простягає своїм товаришам спортсмен, який відливає посередені. На розі маячить шпана з соціального житла в капюшонах і тренувальних костюмах – їх недобра увага явно сконцентрована на надзвичайно дорого одягнену компанію першокурсників, що спираються один на одного внаслідок граничної ступені інтоксикації. Десь далеко чутно сирени. Вечір починається.

Дуже блакитна кров

Щоб залишити цю Гоморру, потрібно перетнути історичну Broad Street і повернути ліворуч, але тут ми вийдемо до Содому. Саме так серед студентів іменується елітарний коледж Wadham, при правильній вимові римується із Sodom: ще з XVIII століття, коли глава коледжу втік до Франції у зв’язку із звинуваченнями в мужеложстві, Wadham користується сумнівною сексуальної репутацією.

Подвір’я коледжу Wadham

Що знову приводить нас до цікавої соціології, так як негласний бісексуалізм британської еліти – явище суто класове і статусне. Звичайно, в Оксфорді є і відкриті геї “з народу”, які проводять похмурі семінари і роздають на вулиці райдужні прапорці, але це плебеї від гей-ком’юніті (можна ввести до вживання нове слово – “плегеї”). Аристократія не опускається до подібних ярликів, її статева всеїдність в дусі лорда Байрона швидше мається на увазі, ніж декларується, і сходить до тих самих приватних шкіл, в першу чергу до закритих чоловічих пансіонатів з їх традиційною дідівщиною, ритуалами ініціації і повсюдним культом Стародавньої Греції за принципом “лучше нет влагалища, чем очко товарища”.

Можна без перебільшення сказати, що в великосвітських колах Англії цей шкільно-університетський період нерозбірливості досі вважається природною частиною становлення чоловіка, так само, як подальше неминуче одруження на шляхетній дівчині з жіночого пансіону з метою достойного продовження роду. Лише останнім часом у зв’язку з масовим нашестям простолюдинів, які не здатні відчути тонкощі чоловічої дружби давньогрецького зразка, загальний рівень гомоеротизму в університеті різко знизився. Раніше було не так. Згадуючи 30-ті роки, ірландський поет-алкоголік Луїс Макніс писав: “Я виявив, що в Оксфорді всі інтелектуали – гомосексуалісти, а всі спортсмени – гетеросексуальні. Мені подобалися жінки, але я не займався спортом. В результаті мене ніде не прийняли, і я почав пити”.

Приміщення студентського клубу Oxford Union

Напис на табличці клубу перекладається, як Оксфордський Союз. Вхід тільки для членів клубу

Закінчимо нашу соціологічну прогулянку в самому центрі, на безлико-магазинній Cornmarket Street. Тут на відстані ста метрів один від одного знаходяться два полюси університетського світу: студентський клуб Oxford Union і студентський бар Purple Turtle. Членство першого відкрито для всіх і першокурсники з низів, охоче платять чималі гроші за можливість взяти участь у проведених клубом політичних дебатах, постійна тусовка Oxford Union передбачувано елітарна: тут робили свої перші кроки більшість великих гравців британської політики – від Тетчер до Блера. Тут, як і раніше п’ють херес, курять сигари і обговорюють нові скандали, вальяжно розвалившись на шкіряних диванах, просиджених поколіннями володарів дум. Людині з боку залишається випити за барною стійкою пригнічену пінту і відправитися в “Фіолетову черепаху” по сусідству.

Розважальний заклад Purple Turtle

Тут все інакше. Вхід зі двору, оберігається похмурими викидайлами, веде в глибокий підвал, заповнений броунівським алкорухом. Переважно це волохаті і бородаті програмісти, які роблять вигляд, що вони металісти, провінційні англійські дівчинки з дурнуватими татуйованими бойфрендами з міських, претензійні юнаки альтернативно-веганского виду, які розсипають по столу тютюн з чергової неакуратної самокрутки і інший ліберальний непотріб консервативного інкубатора. Тут можна пофліртувати з барменшою розпусного виду, поскаржитися на те, як швидко продалася бездушній індустрії чергова надія інді-року, а головне – швидко і відверто напитися.

Аристократи якщо і потрапляють в “Черепаху”, то лише на фінальній стадії сп’яніння. Біла кість не зневажає середній клас, вона просто його не помічає. Пролетаріат і декласовані елементи, як мінімум цікаві в тій же мірі, як і якимсь англійським дослідникам XIX століття була цікава аномальна довжина кліторів у представниць африканських племен. Для цієї виключно вікторіанської цікавості і його гротескних об’єктів, є навіть відповідне слово – curiosity (те саме, яке у Діккенса в The Old Curiosity Shop).

Все, що не можна заспиртувати і продемонструвати своїм рафінованим друзям літнім вечором на веранді родового маєтку, супроводивши запальною розповіддю, не представляє цінності для еліти.

Неймовірно цікава або зачарована краса, або патологічна потворність, або марнотратне багатство, або жахливі злидні. Я не цитую Уайльда, це – дослівний переказ нетверезої, але дуже симптоматичної бесіди першокурсників під час святкування бароном Н. свого повноліття в п’ятизірковому готелі. Уважний читач помітить, що, з огляду на соціальний статус автора цієї розповіді, він ніяк не міг бути допущений до такого суспільства і до таких розмов. І читач був би правим, але забуває про єдиний фактор, що об’єднує, хай і на надкороткий час, нації і класи. Це наркота.

Таксі на чотирьох пасажирів

В середині 2000-х унція звичайної трави, що продається на півдні Англії по четвертинкам, приносила близько £ 140, а якщо розкидати 10-фунтові пакетами – то набагато більше. У той же час в істотно менш благополучному Бірмінгемі унція нормального стаффа, взятого у колишніх однокласників, коштувала мені £ 40. Я подумав над цією простою формулою, прикинув вартість місячного проїзного на рейсовому автобусі National Express і взявся за справу. Батьки були раді (хоч і дещо здивовані) бачити мене кожні другі вихідні, а я уявляв себе другим Говардом Марксом, найбільшим торговцем марихуаною 70-х, що заклав фундамент своєї імперії під час навчання в Оксфорді на факультеті фізики.

Перші два грами я продав Алістеру, випускнику Ітона, прямо на лекції з історії, коли у того з сумки випав гриндер. Батько Алістера був відомим істориком з авторською програмою на Бі-бі-сі, а в минулому – радником Джона Мейджора. Вже починаючи з другого триместру, Алістер брав у мене по пів-унції в тиждень і незабаром перестав ходити на лекції. Зате він познайомив мене зі своїм колом друзів, які всі були на одне лице – кров з молоком, розпатлані гриви, вимова як у Стівена Фрая, респектабельні імена (Руперт, Себастіан, Лоренс) і подвійні прізвища через дефіс. І у всіх в очах одне – очікування накурки.

Незважаючи на те що я взяв за правило штовхати бірмінгемського сіно по £ 20-30 нижче стандарту, за весь час серед моїх покупців не побувало жодного представника середнього класу. Я швидко зрозумів, що справа не тільки в купівельної спроможності, хоча хлопцям типу Алістера дійсно було за великим рахунком по барабану, скільки платити, торгувалися вони рідко і то, лише для того щоб справити враження на своїх дівчат, власниць настільки ж ретельно розпатланих зачісок.

Реальна причина була в тому, що прості люди могли самі піти і без проблем знайти дурь, покладаючись на інтуїцію. Дійсно, що тут складного? У багатьох були зв’язки з міськими та постійні постачальники. А аристократи ж виявилися начисто позбавлені основних інстинктів, в першу чергу – навички розмовляти з простими людьми. Всі шкільні роки, ізольовані від зовнішнього світу в пансіоні серед безкрайніх англійських полів, вони брали траву у одного і того ж мегапопулярного однокласника. Світ за межами школи представлявся їм небезпечним і екзотичним, околиці Оксфорда – мало не Бронксом, а покупка пакетика плану – серйозної вуличної місією. Зрозуміло, мій маленький бізнес розцвів.

Моїми єдиними конкурентами в боротьбі за заможну клієнтуру залишалися таксисти. Справа в тому, що оксфордська злочинність вкрай ексцентрична. Якщо в інших містах викрадають машини, то в Оксфорді – велосипеди (масово і вкрай ефективно, за допомогою фургонів і електропил). Одного випускника Херроу при мені відвезли в поліцію за те, що він в нетверезому вигляді “звинуватив коня поліцейського в гомосексуалізмі”, і протримали до ранку.

З наркотою тут теж все не як у людей. Більшість трави і таблеток продається не організовано, а ким попало на зразок мене. Єдині, хто привносить в цей хаос якусь подобу організованості, – це таксисти. Потрібно лише набрати номер і замовити таксі для декількох пасажирів за такою-то адресою. “Пасажир” – це чверть унції, “два пасажира” – пів-унції. Таксист приїжджає за адресою і віддає потрібну кількість – зрозуміло, з дикою націнкою за швидку і дотепну доставку. Аристократи з радістю розщедрювалися.

Одного разу друг Алістера з п’яну переплутав номери і подзвонив в іншу компанію, після чого довго намагався натяками отримати стафф від здивованого таксиста, який приїхав дійсно забрати пасажирів. Втім, так чи інакше приторговують всі таксисти.

“Нашу компанію заснували два брати, Абдул і Фаріз – сказав мені один з них, коли я до третього триместру почав шикувати і періодично ловити кеби, – зараз у нашій компанії 80 машин. А спочатку у Абдула і Фаріза не було навіть однієї! Вони просто продавали траву, купили на ці гроші машину і почали розвозити стафф. А одного разу вони просто підвезли когось і подумали: “Можна ж ще паралельно і таксистами працювати …”

Однак я знайшов управу і на таксистів. Два слова…

Прямий маркетінг

Продаж трави в Оксфорді – це тобі не секундна передача через рукостискання на перехресті вулиць. Соціальна інтеракція неминуча. Тим більше, що, за винятком торчків типу Алістера, стафф зазвичай пробивають під час вечірок. Треба прийти, обмінятися парою-трійкою малозначних фраз з покупцем і його друзями, справити гарне враження. У ці моменти я став помічати, що будь-яке моє мало-мальськи адекватне висловлювання нормальною англійською мовою, чи то саркастичне зауваження про погоду, чи то доречна цитата з монологу полковника Курца, викликали неодмінно підняті брови і мовчазну недовіру вищої касти. Типу, ти ж барига, та ще й росіянин, ти чого це? Ти куди лізеш? І навпаки – варто було мені помилитися у вимові або запитати напівголосно “A де тут туалет?” – як у відповідь слідував привітний регіт, поплескування по спині, запрошення випити з господарями і велика кількість нових контактів. Я почав включатися в тему. Їм потрібен був не просто постачальник трави, а curiosity – об’єкт, який викликає інтерес, який можна продемонструвати нудьгуючим друзям: російський барига, та ще з Бірмінгема!

Попит народжує пропозицію. Я поголив голову налисо. Купив шкіряну куртку. Пройшов хитру зворотну еволюцію по відновленню втраченого за роки життя в Англії переконливого російського акценту. Для вірності придбав в Бірмінгемі партію коліс (50 пенсів за штуку при оптовій купівлі ста таблеток; £ 5 за штуку при роздрібному продажі в Оксфорді). Перестав говорити про політику і погоду. Перестав використовувати латинізми в мові. Взяв за правило часто блювати, матюкатися по-російськи і розповідати нескінченні непристойні анекдоти. Якби в Оксфорді можна було дістати балалайку і циркового ведмедя, я б і їм знайшов застосування. Я був в ударі. Я був квінтесенцією русофобського лубка.

Успіх перевершив всі очікування. Через місяць я зрозумів, що не справляюся з кількістю роботи, а оборот грошей і трави стає небезпечним. Про навчання мова не йшла вже давно (на щастя, на другому курсі немає іспитів). Для овдовбаних регбістів я був свій в дошку російський хлопець. Для їх подруг я був charming creature, особливо коли пускав паровози.

Манерні естети з розширеними зіницями, демонстративно грали в героїв Івліна Во, скаржилися мені на своїх вітряних бойфрендів. І все хотіли дути. Я дізнався, хто з ким спить і чия сім’я на межі банкрутства. Отримав постійне місце проживання в Oxford Union, не заплативши ні копійки за членство. Я побував навіть там, куди не ступала нога випускника державної школи – в святая святих англійської аристократії, в заміських будинках, на закритих вечірках типу “А” (еротичний маскарад) і типу “В” (пиятика з подальшим знищенням майна – запросили, коли пройшов слух про таблетки). На знаменитих закритих вечірках типу “С” (розгнуздана оргія) я не побував лише тому, що не продавав кокаїн – набагато більш популярна речовина в даних колах.

Може, саме там і відбувалося все найцікавіше, в дусі кривавих окультних ритуалів, описаних конспірологом Девідом Айком в його циклі статей про Оксфорд. Якщо чесно, то я дуже сильно на це сподіваюся. Тому що те, що мені вдалося побачити в процесі мого несподіваного соціального зльоту, було буденно до жаху. Велика кількість п’яних і накурених тіл, що знаходиться на обмеженому просторі, позбавлених національної і класової специфіки. З якогось моменту це просто біомаса, яка не відрізняється від п’яних казахів з Al-Salam та від неохайних субкультурщіков з Purple Turtle. Я був розчарований. Недосяжний центр оксфордського світобудови виявився пустушкою. Краще б аристократи дійсно їли дітей.

До третього курсу ми з британською елітою нелюдськи втомилися один від одного.

P. S. Я стою на ганку Exam Schools, одягнений в допотопну чорну мантію випускника і докурюю останній грам бірмінгемської трави. Мого постачальника посадили. Алістера відрахували. Я склав іспити і отримав третій ступінь – найгірший з оксфордських дипломів. Зрозуміло, що поза Оксфордом дана ієрархія нікого не хвилює. Слова “диплом Оксфорда” і так викликають священний трепет.

Кажуть, що освіта – це те, що залишається, коли забуваєш все, чого вчили. Чому мене навчив Оксфорд? Впізнавати аристократів зі спини. Продавати траву. Грати в сценічного росіянина. Навчив того, що соціальна сегрегація – це правильно і добре. Я як і раніше не володів будь-якими значущими зв’язками в англійській еліті. Як і раніше не мав ні найменшого поняття про те, ким був Карл I. Зате я зрозумів, що у мене дійсно добре виходить. В наступному житті я поступлю в Лондонську школу економіки.